Ланцюг солідарності Франція — Україна

Привіт! Ми з України.
Наша вимушена подорож до Франції почалася ще 5 березня цього року, коли ми з дружиною евакуювалися з Ірпеня крізь підірваний міст через річку Ірпінь. Волонтери ризикуючи своїм життям на автобусах перевезли до Києва і звідтіля до Вінниці, а після нічного відпочинку доставили у Чернівці. Всю цю подорож з годуванням організували Євангельські християн баптисти на пожертвування віруючих. З Чернівців до Румунського кордону теж все було організовано волонтерами.

Вже за кордоном, у таборі для біженців нам пощастило зустріти французьких волонтерів (bénévoles), які запропонували знайти притулок на півночі Франції у містечку Еннері. Цей ланцюг солідарності було здійснено завдяки вказівки президента Франції Еммануеля Макрона і за ініціативою комуни вказаного містечка.

Тільки уявить собі, що на зібрані добровільні пожертвування комуни і завдяки послугам керівників автогосподарств було організовано перевезення 16 українців (діти, жінки і люди похилого віку) трьома автофургонами від кордону Румунії до півночі Франції. Не скажу, що подорож, яка тривала 4 доби була приємною, але водії (Франсуа, Даніель, Дені, Домінік, Йоган) і наш перекладач Василь, зробили все, щоб нам було задовільно.

До речі про Домініка, мешканця маленького містечка Еннері. Саме він, під час першої демонстрації солідарності Україні в місті Меці (префектура Мозель, до неї входить і Еннері) хвилюючись за безпеку частини своєї родини у Херсонській області, хотів за будь-яку ціну допомогти їм. Він відчайдушно розраховував, якщо може щось зробити для українців, то такий вчинок зроблять і для його української родини. Цю ініціативу підтримало керівництво міста Мец і мер Еннері, мадам Ghislain Melon.


В Еннері ми прибули 10 березня і в самому центрі біля ратуши, було організовано гостинний прийом населенням містечка на чолі з мером, з квітами і українськими прапорами, під гімн: «Ще не вмерла Україна» з гаслами Слава Україні! Героям слава! В цей же день всіх нас нагодували, розселили по домівкам і квартирам, заздалегідь підготовлених комуною, де ми змогли відпочити від важкої подорожі.

Звичайно, що майже усі українці зривались з рідних місць наспіх, під звуки канонади, або під час вибухів снарядів і стрілянину, захопивши з собою саме необхідне. За перші два тижня перебування в Еннері було повністю взуте і одягнене всі 16 біженців, речами, що надало французьке населення. Скажу відверто, що перебуваючи майже півтора місяці у Франції, відвідуючи різні домівки і адміністративні заклади, ми з дружиною відчували доброзичливе відношення від усіх французів. Це мабуть можливо порівняти з відносинами великої дружньої родини, де кожний поважає кожного і готовий допомогти всім, чим може.

Через два тижня після прибуття, у префектурі Мозель вручили кожному із нас посвідчення на тимчасове проживання (півроку), фінансування з банківською карткою (370 евро в місяць кожному) і медичною страховкою на вказаний період перебування. Майже кожного дня у м. Еннері нас залучали для всіляких заходів приділяючи увагу, завдяки відведення турботи за родини і домівки, які залишилися в Україні. Працездатнім жінкам запропонували місця для праці, дітей залучили до школи.

На багатьох каналах французького телебачення майорить український прапор, а в щоденних новинах можливо побачити інтерв’ю французьких кореспондентів про сучасний стан оборони України проти російських загарбників, з коментарем фахівців військової і соціальної сфери. Навіть без розуміння французької мови (а родина, де ми мешкаємо з дружиною нам перекладають основний сенс) розумієш позитивне ставлення всієї французької спільноти до українського народу, турботу за його подальшу долю, з прагненням обов’язкової перемоги над росією.

Наведу коротенький абзац з промови мера Еннері, мадам Ghislain Melon на одному зібрані комуни і українців: «Звісно, наша місія на цьому не зупиняється, боротьба триває (якщо я можу висловитися таким чином), щоб допомогти вам якнайкраще, і ще раз ми сподіваємося, що ви пройдете у Франції та в основному в Еннері є і залишається для вас дуже гарною пам’яттю». Ланцюг солідарності між Францією і Україною триває і ми бачимо це на власні очі.

Хочу, щоб мене зрозуміли правильно. Не проходить жодного дня, щоб ми з дружиною не згадували наше життя в Ірпені до вимушеної евакуації, а дивлячи новини на українській мові з інтернету, про жах, що зробили рашисти в нашому місті і в Бучі, ще більші страждання виникають в нашій душі, а французьки друзі всіляко намагаються згладити наші відчуття.

Дякую за вашу увагу.😌 Якщо сподобалося, будь ласка, поділіться з друзями в коментарях, напишіть пару рядків своєї думки.✍